Методологічні проблеми оновлення Конституції України

01 листопада 2012

У шеститомній «Юридичній енциклопедії» зазначено, що «Методологія юридичної науки – система підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ»[1].

Є загальновідомим, що основу методології юридичної науки складають:

- філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, феноменологічний, герменевтичний, синергетичний, антропологічний, комунікативний підходи, тощо);

- загальнонаукові методи, тобто методи, що використовуються у всіх науках (структурний, функціональний, системний, історичний, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні методи (аналіз і синтез, індукція і дедукція, визначення понять та їх класифікація і т.д.);

- спеціально-наукові методи, тобто такі, які використовуються у правознавстві але були відпрацьованими іншими суспільствознавчими науками. Це, наприклад, статистичний, конкретно-соціологічний, психологічний, кібернетичний, модельний, експериментальний та інші методи;

- власне-юридичні методи це такі, які виникли і реалізуються у межах виключно юриспруденції. До них можна віднести формально-юридичний, порівняльно-правовий та деякі інші методи[2].

Переконаний, що для оновлення Конституції України необхідно використовувати усі вищезазначені підходи, методи та способи. Методологія оновлення Конституції України має бути множинною, плюралістичною.

Філософсько-світоглядні підходи мають визначити саму стратегію оновлення Конституції України, їх загальну спрямованість. Насамперед ця група підходів, методів та способів вимагає розроблення науково-обґрунтованої Концепції внесення змін до Конституції України та підготовки на її основі законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України. Концепція внесення змін до Конституції України має бути оприлюдненою та широко обговореною. Вона повинна наочно відображати та демонструвати ті зміни, які планується внести до Конституції України.

Філософсько-світоглядні підходи також зумовлюють те, що пріоритетними мають визнаватися зміни спрямовані на удосконалення конституційного ладу, громадянського суспільства, конституційно-правового статусу людини і громадянина, місцевого самоврядування, а не державних органів, хоча зміни, що будуть стосуватися статусу та діяльності державних органів також є надзвичайно важливими.

Використання - загальнонаукових, спеціально-наукових, власне-юридичних методів зумовлює положення за якого:

1. У новій Конституції України у порівнянні із чинною, доцільно змінити назву Розділу І Конституції України „Загальні засади” назвавши його „Загальні засади конституційного ладу”, оскільки назва Розділу І Конституції України „Загальні засади” є не довершеною, адже у кожного виникає закономірне запитання – загальні засади, чого? Аналіз змісту згаданого розділу доводить, що мова в ньому йде саме про конституційний лад, незважаючи на те, що цей термін застосовується лише у частині 3 ст. 5 Конституції України (із 20 статей цього розділу).

2. Розділ І Конституції України, використовуючи системний та структурно-функціональний методи, враховуючи його значущість а також виходячи із правил законодавчої техніки та для забезпечення зручності використання і розуміння, доцільно структурувати на окремі глави, які б могли називатися „Основи політичної системи”, „Основи економічної системи”, „Основи духовної системи”, «Основи соціальної системи”, „Основи правової системи”, „Основи міжнаціональних відносин”, тощо.

3. У главі „Основи політичної системи” мають бути статті присвячені: 1) громадянському суспільству та правовій, демократичній, соціальній державі в Україні; 2) народу України; 3) якісним та формальним ознакам Української держави (демократичності, соціальності, правовому спрямуванню, формі правління, територіального устрою, державного та правового режиму); 4) принципу розподілу влад; 5) місцевому самоврядуванню; 6) політичним партіям; 7) засобам масової інформації; 8) державним символам; 9) зовнішньополітичній діяльності, тощо.

4. У главі „Основи економічної системи” мають закріплюватись конституційні положення про: 1) форми власності; 2) суб’єктів власності; 3) способи її набуття; 4) землю – основу національного багатства; 5) зовнішньоекономічну діяльність; 6) бюджетну систему України; 7) Державний бюджет України; 8) грошову одиницю України, тощо.

5. У главі „Основи духовної системи” мають закріплюватися статті та їх частини про: 1) освіту; 2) мови; 3) навчальні заклади; 4) розвиток духовності; 5) релігію та релігійні організації; 6) збереження пам’яток історії та культури; 7) багатоманітність ідеологій, 8) відсутність цензури і т. д.

6. У главі „Основи соціальної системи” є сенс закріпити статті, що присвячені: 1) визнанню людини найвищою соціальною цінністю; 2) соціальному захисту осіб похилого віку; 3) соціальній підтримці молоді; 4) соціальному забезпеченню материнства та дитинства.

7. У главі „Основи правової системи” доцільно зосередити статті та їх частини про: 1) верховенство права у правовій системі; 2) верховенство Конституції України у системі нормативно-правових актів; 3) пряму дію норм Конституції України; 4) пріоритетність норм міжнародних договорів перед національним законодавством, особливо у гуманітарній сфері; 5) принцип „дозволено усе, що прямо не заборонено законом” та його антипод; 6) принцип законності і т. д.

8. У главі „Основи міжнаціональних відносин” є сенс викласти статті які б регламентували статус: 1) української нації; 2) національних меншин; 3) корінних народів; 4) інших соціальних прошарків, що формуються за національною ознакою; 5) відношення держави до них, тощо.

Викладення у розділі 1 майбутньої Конституції України глав, статей, їх частин, які стосуються і суспільства і держави, беззаперечно, буде сприяти їх формуванню як громадянського та правової.

Антропологічний підхід сутність якого у «людському вимірі» правових явищ переконує, що надзвичайно важливого значення для реформування громадянського суспільства набуває розділ 2, або йому аналогічний, Конституції України. Він має називатися „Основи конституційно-правового (або загального) статусу людини і громадянина в Україні”, а не „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, (чинна Конституція України), оскільки у ньому йдеться не тільки про права, свободи та обов’язки людини і громадянина а й про інші елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина. Цей розділ також доцільно систематизувати та структурувати, використовуючи системний та структурно-функціональний методи, виклавши його у вигляді взаємно пов’язаних частин (глав). А саме:

1. У першій главі, викласти принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина: 1) свободи; 2) невідчужуваності; 3) непорушності; 4) невичерпності; 5) гарантованості; 6) не можливості скасувати; 7) взаємності (взаємообумовленості, взаємозалежності) прав, свобод та обов’язків; 8) рівності; 9) заборони дискримінації; 10) взаємної відповідальності держави та особи і т. д.

2. У другій главі є сенс конституційно регламентувати такий елемент конституційно-правового статусу особи як громадянство а також основи конституційно-правових статусів інших категорій осіб, а саме: 1) поняття громадянства; 2) принципи громадянства (перенісши принцип єдиного громадянства до цього розділу); 3) загальні підстави належності, набуття та припинення громадянства; 4) основи конституційно-правового статусу іноземців; 5) основи конституційно-правового статусу осіб без громадянства; 6) основи конституційно-правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту; 7) основи конституційно-правового статусу осіб, що набули притулку.

3. У наступних главах мають викладатися: 1) особисті; 2) політичні; 3) економічні; 4) соціальні; 5) духовні права та свободи людини і громадянина

4. У заключних главах цього Розділу нової Конституції України, на мою думку, мають викладатися обов’язки людини і громадянина, згруповані на: 1) особисті; політичні; економічні; соціальні і духовні; 2) гарантії реалізації прав, свобод та обов’язків, систематизовані на загальні і юридичні.

Реформування вимагає Розділ ІІІ „Вибори. Референдум” чинної Конституції України, який має називатися „Народне волевиявлення” і у якому не повинно бути формулювань на зразок існуючих у ст. 69 де йдеться про те, що „Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”. Адже зразу ж виникає запитання, які інші форми безпосередньої демократії маються на увазі. Тобто модифікуючи цей чи аналогічний йому розділ ми повинні:

1. Передбачити та регламентувати усі форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми, збори, мітинги, походи, демонстрації, страйки, рухи опору та непокори.

2. Спростити процедуру призначення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

3. Передбачити можливість проведення всенародних опитування та ті юридичні наслідки, які вони будуть викликати.

4. Запровадити інститути народної законодавчої та адміністративної ініціативи.

Реформуючи Розділ ІV „Верховна Рада України” нам необхідно:

1. Вилучити із нього ст. 95, яка присвячена бюджетній системі, ст. ст. 96 та 97 – регламентують Державний бюджет України, ст. 98 - передбачає статус Рахункової палати, ст. - 99 стосується грошової одиниці, ст. 100 - встановлює основи статусу Ради Національного банку України, ст. 101 – регламентує основи статусу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

2. Прямо передбачити конституційні основи для прийняття Законів України „Про Верховну Раду України”, особливо з огляду на ч. 2 ст. 19 та п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції України, „Про тимчасові спеціальні, слідчі та спеціальну тимчасову слідчу комісію”. „Про парламентську більшість”, „Про парламентську опозицію”, „Про депутатські фракції та групи”, „Про нормативно-правові акти в Україні”, „Про закони та законодавчу діяльність”, „Про всеукраїнський референдум”, „Про місцеві референдуми”, „Про народну законодавчу ініціативу”.

3. Зменшити конституційний склад Верховної Ради України до триста народних депутатів України, оскільки стабільно зменшується кількість виборців в Україні.

4. Позбавити народних депутатів України абсолютної депутатської недоторканості.

5. Утворити двопалатну структуру парламенту, за для забезпечення представництва у Верховній Раді України адміністративно-територіальних одиниць.

Реформуючи Розділ V „Президент України” нам необхідно, насамперед:

1. Більш детально викласти процедуру контрасигнування актів Президента України, передбачену частиною 4 ст. 106 Конституції України, оскільки у Закону України «Про Кабінет Міністрів України» вона має зовсім інший зміст ніж у Конституції.

2. Звернути увагу на недоцільність викладення у цьому Розділі ст. 107 Конституції України, яка передбачає статус Ради національної безпеки і оборони України і до того ж викладена вкрай невдало.

3 Зробити реальною процедуру усунення Президента України з поста в порядку імпічменту та розповсюдити цю процедуру стосовно інших вищих посадових осіб держави.

4. Позбавити Президента України абсолютної недоторканності, враховуючи сучасні досягнення теорії конституціоналізму.

Реформуючи Розділ VІ „Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади»” нам необхідно, насамперед:

1. Передбачити конституційне положення за якого усі органи виконавчої влади, керівники їх структурних підрозділів мали б утворюватися, підпорядковуватися, реорганізовуватись, припиняти повноваження, звільнятися за ініціативою Кабінету Міністрів України.

2. Є неприпустимим положення передбачене ч. 4 ст. 118 Конституції України за якого „Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України”, оскільки місцеві державні адміністрації є складовими частинами системи державної виконавчої влади і мають призначатися вищим органом цієї системи.

Реформуючи Розділ VІІ „Прокуратура” нам необхідно, насамперед:

1. Врахувати положення нового Кримінально-процесуального кодексу України.

2. Прийняти новий Закон України „Про прокуратуру України”. Загалом цікавими є пропозиції про віднесення прокуратури до судової влади[3].

Реформуючи Розділ VІІІ „Правосуддя” нам необхідно, насамперед:

1. Внести зміни до розділу 8 „Правосуддя” Конституції України у напрямку більш систематичного врегулювання та охорони суспільних відносин у зазначеній сфері та його редагування відповідно до назви „Судова влада”. У всякому іншому випадку не зрозумілою стає сутність ст. 131 Конституції України присвяченої Вищій Раді юстиції, яка не здійснює правосуддя[4].

2. Започаткувати в Конституції України суди у справах неповнолітніх (ювенальні) та інші спеціалізовані суди (соціальні, трудові).

Реформуючи Розділ ХІ „Місцеве самоврядування” нам необхідно, насамперед:

1. Більш чітко визначити статус районних і обласних рад, оскільки населення району та області громадами не визнаються, а відтак правом на самоврядування не володіють, вказані представницькі органи, таким чином, утворюють так званий вторинний (похідний) рівень самоврядування, який умовно можна назвати регіональним.

2. В Конституції України передбачити забезпечення належного рівня ресурсного забезпечення місцевого самоврядування (його матеріальної і фінансової основ) та чітко визначити територіальну основу місцевого самоврядування.

3. В Конституцію України включити статті про виключне управління місцевим самоврядуванням комунальною власністю, а також про недоторканість та повноцінність формування місцевого бюджету.

4. Внести зміни у ст. 133 Конституції України, закріпивши базову територіальну одиницю - громаду, яка буде включати як територію населеного пункту, так і визначені землі навколо нього.

5. Передбачити в Конституції України можливості створення районними та обласними радами власних виконавчих органів. До того ж, важливою для реформи системи місцевої публічної влади є ліквідація районної державної адміністрації.

Реформуючи Розділ ХІІ „Конституційний Суд України” нам необхідно, насамперед:

1. На конституційному рівні утвердити і забезпечити право індивідуальних суб'єктів, юридичних осіб на безпосереднє звернення за захистом своїх конституційних прав у Конституційний Суд України, тобто запровадження інституту конституційної скарги, як досить ефективного засобу захисту прав людини, що застосовується конституційною юстицією багатьох сучасних держав (Австрія, Албанія, Андора, Угорщина, Грузія, Іспанія, Корея, Мальта, Росія, ФРН, Чехія, Швейцарія), у деяких країнах (Австрії, ФРН) - за умови використання інших способів правового захисту, тобто субсидіарно.

Беззаперечно, що оновлення Конституції України можливе і на підставі інших методологічних підходів, але їх арсенал має бути достатнім та придатним для удосконалення її форми, змісту та сутності. Необхідно пам’ятати, що про правильність методології оновлення Конституції України буде свідчити лише практика впровадження її у суспільне життя.

Начальник кафедри конституційного та міжнародного права Національної академії внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор  Анатолій Миколайович Колодій


[1] Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шешученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 2001. Т. 3: К-М. – 2001. – 792 с. (С. 618 – 619).
[2] Загальна теорія держави і права [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В. Петришина. – Харків: Право, 2009. – 584 с. (С. 25 - 34).
[3] В.В. Кудрявцев. Проблеми і перспективи реформування органів прокуратури // Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи: матеріали наук-практ. конф. 14 травня 2010 р. / ред. колегія: В.В. Сташис (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред) та ін. – Х.: Одісей, 2010. – С. 171 - 176.

[4] В.Я. Тацій. Судова реформа: стан та перспективи розвитку // Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи: матеріали наук-практ. конф. 14 травня 2010 р. / ред. колегія: В.В. Сташис (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред) та ін. – Х.: Одісей, 2010. – С. 166 – 170.