Захист прав і правова допомога: проблеми конституційно-судової інтерпретації

04 квітня 2013

Петро Рабінович

доктор юридичних наук,

завідувач Львівської лабораторії прав людини

і громадянина НДІ державного будівництва

і місцевого самоврядування НАПрН України

Дмитро Гудима

кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник тієї ж Лабораторії

Володимир Гончаров

кандидат юридичних наук,

науковий співробітник тієї ж Лабораторії

 

Як стало відомо з повідомлень у ЗМІ, зараз на розгляді Конституційного Суду України (далі — КСУ) знаходиться конституційне звернення юридичної особи щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 59 Конституції України (далі — Конституція чи Основний Закон) та ч. 1 ст. 44 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) щодо розуміння судових витрат на правову допомогу, надану не адвокатом, а іншим фахівцем у галузі права, які підлягають відшкодуванню.

Видається, що вказане звернення знову ставить перед КСУ принаймні такі питання: 1) чи поширюється дія ст. 59 Конституції на юридичних осіб? 2) хто може бути суб"єктом надання правової допомоги у суді і чи захищає Конституція вільну і рівну конкуренцію в судових процесах усіх фахівців у галузі права незалежно від того, чи мають вони свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, чи ні?

Отож спробуємо запропонувати і стисло обґрунтувати відповіді на означені питання. Але перед тим — викладемо декілька вихідних міркувань філософсько-правового, концептуально-методологічного рівня.

 

Ключові поняття

 

Конституція проголошує, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов"язком держави (ч. 2 ст. 3). Оскільки Україна позиціонує себе як державу правову (ст. 1) і визнає права людини одним із визначальних орієнтирів своєї діяльності, то вона покликана вкрай максимізувати умови й можливості здійснення таких прав. Цьому налаштуванню держави має, на наш погляд, відповідати й гранично широке тлумачення терміно-понять "правова допомога", "захист своїх прав", "захисник", які вжито поруч — в одному абзаці ч. 1 ст. 59 Конституції.

Тому видається підставними визначити вказані терміно-поняття у такий спосіб:

  • захист своїх прав — це захист будь-яких прав будь-якої людини (а подекуди й інших суб"єктів правовідносин). Такий захист може здійснюватись, взагалі кажучи, самостійно, так би мовити, "власноруч" (ч. 5 ст. 55 Конституції) або спираючись на правову допомогу певних суб"єктів — захисників;
  • захисник – адвокат, або інший фахівець у галузі права, який допомагає суб"єкту правовідносин уникати порушень прав останнього, або ж усувати порушення й відшкодовувати спричинені збитки. Отже захисник прав людини, про якого йдеться у ч. 1 ст. 59 Конституції, — це захисник не тільки від обвинувачення у вчиненні злочину або у вчиненні адміністративного правопорушення;
  • правова допомога — це допомога у використанні юридичних (легалізованих, тобто встановлених законом) засобів, "інструментів" означеного захисту. Отож, правова допомога — це завжди, так чи інакше, допомога у здійсненні юридичними засобами захисту будь-яких осіб від можливого або реально вчиненого порушення кимось будь-якого їхнього права.

Викладена інтерпретація згаданих трьох конституційних понять випливає, вочевидь, із їх тлумачення у системному зв"язку положень ч. 2 ст. 3 і ч. 1 і ст. 59 Конституції.

Наведені міркування й висновки засадничо відповідають правовій позиції КСУ, викладеній у Рішенні № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. у справі про право на вільний вибір захисника: "Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві. Про загальність положень частини першої статті 59 Конституції України свідчить положення частини другої статті 63 Конституції України, яке окремо закріплює право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист" (абзаци 5 і 6 п. 5 мотивувальної частини Рішення).

Кому Конституція гарантує права ?

У Рішенні № 1-рп/99 від 09.02.1999 р. у справі № 1-7/99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів КСУ на підставі аналізу назви розділу ІІ Конституції — "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", а також аналізу змісту його статей у системному зв"язку з положеннями ч. 2 ст. 3 Основного Закону звернув увагу на те, що цей розділ закріплює конституційні права, свободи і обов'язки передусім людини і громадянина. А ті положення окремих статей Основного Закону, в яких, насамперед, визначається правовий статус деяких юридичних осіб (ст. 35, 36, 37), гарантують діяльність останніх через реалізацію відповідних прав і свобод людини та громадянина. Тому у п. 3 мотивувальної частини вказаного Рішення КСУ дійшов висновку про те, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції стосується фізичних осіб, але не поширюється на осіб юридичних.

Таке тлумачення сфери дії ІІ розділу Конституції, виходячи лише з його назви, навряд чи адекватно відображає сутність прав людини та сферу їх реалізації. Так, у "Малій енциклопедії конституційного права" (К., 2012) поняття прав людини визначається як певні можливості не тільки осіб фізичних, але й юридичних. Видається, що якщо реалізація певних прав і свобод людини передбачає чи допускає створення з цією метою юридичних осіб, тоді держава (керуючись, зокрема, ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 8, ст. 21, ч. 1 ст. 22 Конституції) зобов"язана забезпечити таким особам права, необхідні для їх повноправної участі в усіх правовідносинах, у тому числі й тих, які виникають під час розгляду справ у судах.

Майже через чотири роки після ухвалення згаданого вище Рішення КСУ було прийнято Цивільний кодекс України (далі — ЦК). Відповідно до ч. 1 і 2 ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. А цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Надання ж у ч. 1 ст. 91 ЦК юридичним особам універсальної чи, інакше кажучи, загальної правоздатності, яка (як і правоздатність фізичних осіб) може бути обмежена лише за рішенням суду, дозволило юридичній особі мати правову підставу для участі у будь-яких цивільних правовідносинах. Це положення ЦК, як зазначають фахівці, на сьогодні настільки глибоко укорінилося у вітчизняній правовій системі, що може бути кваліфіковане як своєрідна правова аксіома.

Відтак, радикальна зміна підходу законодавця (порівняно з підходом у ЦК УРСР 1060 р.) до визначення правоздатності будь-якої юридичної особи, а також вузько формалістичний, суто "буквалістський" характер наведеного вище тлумачення КСУ сфери застосування розділу ІІ Конституції об"єктивно зумовлює потребу відмовитися від обмеження поширення приписів цього розділу винятково на фізичних осіб — людину та громадянина. Прикметним є те, що певний крок у цьому напрямку КСУ вже зробив, відкривши, як зазначалося, провадження про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції за конституційним зверненням юридичної особи.

Згідно зі ст. 94 Закону України "Про КСУ" підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є наявність неоднозначного застосування їх положень судами, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Якщо би КСУ керувався своїм Рішенням № 1-рп/99 про те, що норми розділу ІІ Конституції не поширюються на юридичну особу, то він не міг би вважати, що неоднозначне застосування положень Конституції чи законів може призвести або призвело до порушення конституційних прав і свобод юридичної особи. А відтак і не міг би відкривати провадження за конституційним зверненням такої особи.

Про фактичне визнання КСУ наявності в юридичних осіб конституційних прав і свобод свідчать також і ті провадження КСУ, котрі він відкривав, зокрема, за конституційними зверненнями ТзОВ "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб"" (2002 р.), ТзОВ ""Пріма-Сервіс" ЛТД" (2011 р.).

Тому видається, що, розглядаючи згадане вище конституційне звернення юридичної особи, КСУ у своєму рішенні мав би чітко висловитися і стосовно поширення положень розділу ІІ Конституції не лише на фізичних осіб, але й на осіб юридичних (за винятком, ясна річ, тих положень, які за їх природою властиві лише фізичним особам). В іншому разі складається парадоксальна ситуація, за якої конституційні звернення юридичних осіб про офіційне тлумачення приписів Конституції розглядаються (а отже, де-факто визнається наявність у цих осіб конституційних прав і свобод); однак положення ч. 1 ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується лише фізичних осіб і не поширюється на осіб юридичних...

На користь необхідності відмови від недостатньо обґрунтованого підходу щодо обмеження поширення приписів розділу ІІ Конституції винятково на фізичних осіб свідчать і ті статті Основного Закону, які передбачають такі права людини і громадянина, реалізувати які стає можливим лише за посередництва саме юридичних осіб. Створення фізичними особами осіб юридичних завжди, так чи інакше, переслідує мету реалізації — нехай опосередкованої — певних прав людини і громадянина (скажімо, права на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35), на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), на власність (ст. 41), на підприємницьку діяльність (ст. 42), на освіту (ст. 53).

Проте, хоча матеріальні підстави для перегляду позиції КСУ, висловленої у Рішенні № 1-рп/99, щодо сфери застосування розділу ІІ Конституції України, на наш погляд, існують, пошук формальних підстав для цього є більш проблематичним. Адже на сьогодні в Україні взагалі відсутнє відповідне законодавче регулювання підстав і порядку вказаного перегляду (на відміну від, наприклад, ситуації у Росії). Відсутність такого регулювання формально, здавалось би, унеможливлює не тільки виправлення КСУ помилок (яких він, як виняток, може припуститись, ухвалюючи свої рішення), але й забезпечення ним функціональної стабільності Конституції за посередництва динамічного тлумачення положень останньої (оскільки колишні офіційні інтерпретації КСУ з часом можуть втратити соціальну обґрунтованість й ефективність внаслідок зміни суспільних відносин). Однак попри це у практиці КСУ, як відомо, все ж мали місце непоодинокі випадки кардинального перегляду ним власних інтерпретацій Конституції та законів, причому здебільшого, на жаль, навіть без належного обґрунтування (див., напр., його рішення від 26.06.2008 р. № 13-рп/2008, від 17.09.2008 р. № 16-рп/2008, від 06.04.2010 р. № 11-рп/2010, від 21.06.2011 р. № 7-рп/2011, від 26.12.2011 р. № 20-рп/2011). У зв"язку з цим, до речі, виникає проблема обов"язковості рішень КСУ (ст. 69). не тільки для всіх інших суб"єктів, але і для нього самого. Втім, ця проблема вимагає окремого розгляду.

Кому бути надавачем правової допомоги у суді ?

Системне тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції та ч. 1 ст. 44 ГПК у світлі попередньої практики КСУ (зокрема, його Рішення № 13-рп/2000) дає підстави однозначно стверджувати, що поняття "інші витрати, пов'язані з розглядом справи" (ч. 1 ст. 44 ГПК) охоплює витрати на надання правової допомоги й іншими фахівцями у галузі права (а не тільки адвокатами). Таке тлумачення також дозволяє уникнути своєрідної "логічної асиметрії" у законодавстві: адже у межах цивільного й адміністративного процесів витрати на правову допомогу відшкодовуються будь-якій особі, яка є фахівцем у галузі права, у той час як у господарському процесі згідно з усталеною практикою, — лише адвокату.

Протилежного висновку можна було би дійти лише у разі відмови КСУ від його попереднього тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції, наданого у щойно згаданому Рішенні, й ухвалення ним нового рішення, в якому право на вільний вибір захисника вже було би обмежене таким вибором лише з-поміж адвокатів. Але така відмова КСУ (перегляд), якби вона відбулась, ясна річ, потягнула б істотні зміни у правовому регулюванні судового представництва. З одного боку, таке нове рішення КСУ легалізувало би досить проблематичне з точки зору конституційності положення ч. 1 ст. 45 чинного КПК України, згідно з яким у кримінальному провадженні захисником може бути лише адвокат. (Останнє положення досі чомусь не спровокувало чийогось конституційного подання, хоча воно вочевидь суперечить ч. 1 ст. 59 Основного Закону в її інтерпретації рішенням КСУ № 13-рп/2000). А з іншого, такий перегляд створив би істотні проблеми у правовому регулюванні надання правової допомоги у процесах цивільному, адміністративному і з розгляду справ про адміністративні правопорушення: адже у них узаконено надання правової допомоги не лише адвокатами, але й іншими фахівцями у галузі права, а також їх участь як захисників або представників.

Окрім іншого, надання адвокатам привілейованого положення серед усіх фахівців-юристів у здійсненні функцій захисту та представництва не відповідатиме і ст. 42 Конституції у частині свободи підприємницької діяльності, не забороненої законом, і забезпечення державою захисту конкуренції. На це прямо вказав КСУ в абзаці 3 п. 6 мотивувальної частини Рішення № 13-рп/2000: "Закріплення лише за адвокатами права на здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги у цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права". (До речі, наше законодавство не обмежує конкуренцію у сферах надання послуг суб"єктами приватного права). Не сприятиме такій конкуренції і закріплення лише за адвокатами права на надання правової допомоги та на здійснення представництва у господарському, цивільному й адміністративному судочинстві. А конкуренція, як відомо, — це стимул для підвищення якості послуг і рівня професійності їхніх надавачів!

Отож, слід вирішити, чи є об"єктивні підстави, якісь нові соціальні обставини для відмови КСУ від тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції, наданого ним у 2000 р.

 

Чи є підстави переглянути Рішення КСУ № 13-рп/2000 ?

 

Взагалі кажучи, як свідчить узагальнення практики низки зарубіжних органів конституційного судочинства, не можна виходити лише з самого по собі тексту Конституції чи закону, але й слід брати до уваги соціально-сутнісний, змістовний аспект питання — причому "у світлі умов сьогодення" (як висловлюється Європейський суд з прав людини). Адже за кожною альтернативою тлумачення стоять різні цінності, котрі є, так би мовити, "ідеологічними випаровуваннями" неоднакових інтересів, потреб суб"єктів соціально-неоднорідного суспільства. Як доведено наукою герменевтикою, будь-який текст здатний бути носієм неоднозначних смислів, які обираються, "вичитуються" з нього його користувачами (реципієнтами), виходячи насамперед зі своїх інтересів або інтересів тієї спільноти, членами якої вони є, чи яку вони підтримують. На цьому ґрунтується так званий потребовий підхід, який може бути застосовано для дослідження будь-яких правових феноменів (включаючи й рішення КСУ).

Перегляд попередньої позиції органу конституційної юрисдикції повинен відповідати і деяким додатковим вимогам. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 19.12.1989 р. у справі "Brozicek v. Italy" суддя Мартенс в окремій думці (п. 2) відзначав: "Суд, який збирається скасувати свій попередній прецедент, повинен поміркувати над різними аспектами цього питання. Передусім, слід визначити, чи точно аргументи на користь нового рішення є більш переконливими порівняно з тими, на яких базується попереднє рішення, адже скасовувати те останнє можна лише тоді, коли Суд переконаний, що нова доктрина є кращою … На останок, Суд повинен визначити, наскільки істотно перетлумачення зашкодить правовій визначеності".

Отож, порівняймо аргументи "за" участь у судовому процесі тільки адвокатів із аргументами щодо можливості участі у такому процесі ще й інших фахівців у галузі права.

Аналіз науково-практичної літератури дозволяє виявити головний аргумент на користь першої позиції: до адвоката закон висуває більше вимог, аніж до інших фахівців у галузі права, тому адвокат нібито є більш відповідальним, а його послуги вирізняються більш високою якістю й професійністю.

Але по-перше, не можна не помітити, що на низький рівень юридичних послуг "інших фахівців у галузі права" скаржаться чомусь не їх користувачі — фізичні чи юридичні особи, а здебільшого самі ж адвокати. У цих випадках навряд чи йдеться про безкорисливу турботу за споживачів неякісних юридичних послуг, а радше про бажання уникнути чесної конкуренції і прагнення монополізувати адвокатською спільнотою право на правовому допомогу (захист) у суді. Тож обмеження правової допомоги послугами, надаваними лише адвокатами, сприятиме передусім інтересам самих адвокатів, а не інтересам тих суб"єктів, які потребують правової допомоги.

По-друге, видається надмірним применшення ролі нашої юридичної освіти як такої, яка начеби сама по собі не забезпечує належного рівня професійності й не гарантує якості пропонованих юристом послуг, та "возвеличення" кваліфікованості будь-якого адвоката, котрий теж є "продуктом" тієї ж системи юридичного навчання. Якщо вітчизняна юридична освіта з її науковим підґрунтям і неабиякими державними капіталовкладеннями не є такою гарантією, а відповідний диплом державного зразка ще не є достатнім доказом професійності його власника, то й цінність свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю навряд чи буде більшою (зокрема тому, що питання кваліфікаційного іспиту для юриста, який виявив бажання стати адвокатом, не виходять за рамки навчального плану вузівської підготовки юриста (тобто фахівця у галузі права). У будь-яких середовищах професійних юристів завжди є як висококваліфіковані, так і недостатньо кваліфіковані фахівці. Хто і коли виявляв "питому вагу" перших і других у кожному випадку?

По-третє, слід мати на увазі і те, що коли б КСУ ухвалив рішення, за яким право на правову допомогу в суді буде виключною прерогативою адвокатів, то це, гадаємо, становитиме у певному сенсі втручання у сферу приватних інтересів осіб, які потребують такої допомоги. І таке втручання, мотивоване начеби піклуванням про інтереси останніх та про якість надаваної їм правової допомоги ґрунтуватиметься на припущенні, що згадані особи зазвичай не здатні самостійно обрати професійного юриста, оскільки не володіють достатніми правовими знаннями. Але ж таке саме припущення стосується й вибору надавача послуг з-поміж адвокатів.

 

Основні висновки

 

Підсумовуючи все викладене, вважаємо, що Рішення КСУ № 13-рп/2000 є належно обґрунтованим, не є помилковим, а матеріальні (фактичні) підстави для його радикального перегляду відсутні. Відступ від попередніх рішень, як свідчить судова практика зарубіжних національних і міжнародних судових інстанцій, можливий лише за умови допущення судом явної помилки при ухваленні рішень (що трапляється вкрай рідко) або ж у разі, коли попередня інтерпретація з плином часу вочевидь застаріває внаслідок зміни суспільних відносин і починає викликати негативні соціальні наслідки, гальмувати розвиток суспільства (що трапляється частіше).

Кваліфікувати ж саме? по собі прийняття нового КПК і Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" як таку істотну зміну суспільних відносин, яка має зумовити трансформацію підходів КСУ до тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції, видається невиправданим. Навряд чи КСУ пасує підлаштовувати офіційне тлумачення норм Конституції під положення нових законів.

Й останнє. Окрім усього іншого, відверте визнання КСУ "праводопоможних" можливостей фахівців у галузі права в усіх різновидах судових процесів послугувало би додатковим імпульсом, приводом для законодавчого закріплення аутентичного роз"яснення, хто ж саме вважатиметься таким фахівцем.