Ю.В. Кириченко: Щодо конституційного закріплення захисту прав і свобод людини і громадянина

15 березня 2013

Пояснювальна записка щодо обґрунтування необхідності викладення ст.55 чинної Конституції України у новій редакції

 

Викладення ст.55 чинної Конституції України у новій редакції зумовлено необхідністю усунення в її змісті значних недоліків.

Виходячи з усталених засад і тенденцій сучасного конституціоналізму, а також принципу рівності всіх перед законом, у тому числі людини і держави, як суб"єктів конституційного права, автором було здійснено порівняльно-правовий аналіз норм конституцій України та 42 держав континентальної Європи, в яких закріплено право на захист прав і свобод людини і громадянина.

Право людини на захист своїх прав закріплено у переважній більшості конституцій європейських держав: Азербайджану (ст.ст.26, 60), Албанії (ч.2 ст.42), Андорри (ч.1,2 ст.10), Білорусі (ч.1 ст.60, ст.61), Болгарії (ст.56), Вірменії (ст.18), Греції (ч.1 ст.20), Грузії (ч.1,3 ст.42), Естонії (ч.1 ст.15), Іспанії (ч.1 ст.24, ч.2 ст.53), Італії (ч.1 ст.24), Латвії (ч.1 ст.92), Ліхтенштейну (ст.43), Литви (ч.2 ст.6, ч.1 ст.30), Люксембургу (ст.13), Македонії (ч.1 ст.50), Молдови (ст.20, ч.1,2 ст.26), Нідерландів (ст.17), Німеччини (ч.4 ст.6, ч.4 ст.19), Польщі (ч.1 ст.77, ст.ст.78, 79, 80), Росії (ст.ст.45, 46), Румунії (ст.21, ч.1 ст.24), Сан-Марино (ч.1,2 ст.15), Сербії (ст.22), Словаччини (ч.1,2 ст.46), Словенії (ч.4 ст.15, ч.1 ст.23, ст.25), Туреччини (ч.1 ст.40), Угорщини (п.1,5 §57), Хорватії (ч.1 ст.18), Фінляндії (п.1 §21), Чехії (ч.1,2 ст.36 Хартії основних прав і свобод), Чорногорії (ст.ст.19, 20). Зазначені статті розташовані у розділах (главах) конституцій цих країн, де мова йдеться про права та свободи людини і громадянина, а у Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. навіть виокремленні в окремий підрозділ, який має назву "Засоби охорони свобод і прав". В інших державах континентальної Європи (Австрії, Бельгії, Боснії і Герцеговини, Данії, Монако, Норвегії, Франції, Швейцарії, Швеції) розглядуване право на конституційному рівні не регулюється, а діє через систему галузевого законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.55 Основного Закону України держава гарантує кожному захист прав і свобод у судовому порядку, і не може відмовити у здійсненні правосуддя, якщо громадянин вважає, що його права і свободи порушені або створюються перешкоди для їх реалізації. При цьому відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно ч.2 ст.64 не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У ч.2 ст.55 Конституції України визначено перелік дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які можуть бути оскаржені в суді. А в деяких країнах це право навіть гарантується. Наприклад, у ч.3 ст.120 Конституції Республіки Словенія від 25 червня 1991 р. зазначено, що "гарантується судовий захист прав і законних інтересів громадян і організацій від рішень і дій адміністративних органів та носіїв публічно-владних повноважень".

Право кожного на судовий захист закріплено в конституціях Азербайджану (ч.1 ст.60), Албанії (ч.2 ст.42), Андорри (ч.1,2 ст.10), Білорусі (ч.1 ст.60), Вірменії (ч.1 ст.18), Грузії (ч.1 ст.42), Естонії (ч.1 ст.15), Іспанії (ч.1 ст.24), Італії (ч.1 ст.24), Латвії (ч.1 ст.92), Литви (ч.1 ст.30), Люксембургу (ст.13), Македонії (ч.1 ст.50), Молдова (ст.20), Нідерландів (ст.17), Росії (ч.1 ст.46), Румунії (ч.1 ст.21), Сербії (ч.1 ст.22), Словаччини (ч.1 ст.46), Словенії (ч.4 ст.15), Фінляндії (п.1 §21), Чехії (ч.1,2 ст.36 Хартії основних прав і свобод) Наприклад, у ч.1 ст.24 Конституції Королівства Іспанія від 27 грудня 1978 р. закріплено, що "кожен має право на ефективний захист судді і суду при здійсненні своїх законних прав і інтересів, і у ніякому разі не допускається відмова у такому захисті", в Конституціях Андорри (ч.1 ст.10) та Румунії (ч.1 ст.21) встановлено, що "будь-яка особа може звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів", у Конституції Литви (ч.1 ст.30) записано, що "особа, конституційні права або свободи якої порушуються, має право звернутися до суду", а за Конституцією Італії (ч.1 ст.24) — "усі можуть у судовому порядку діяти для захисту своїх прав і законних інтересів".

Отже, порівняльно-правовий аналіз змісту текстів конституцій 32 європейських держав, в яких закріплені норми щодо права людини на захист своїх прав і свобод, дає підстави стверджувати про неоднозначність поглядів законодавців цих країн щодо критеріїв закріплення цього права.

Також не існує єдиного підходу щодо закріплення в нормах про захист прав і свобод конституцій зарубіжних країн кола суб"єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, у ч.2 ст.55 Конституції України визначено наступних суб"єктів: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи. Такий підхід застосований і в основних законах Ліхтенштейну, Росії, Словаччини, Чехії. У той час в Польщі, Угорщині та Хорватії суб"єктами конституційних відносин визначено суди, органи публічної влади та інші органи; в Азербайджані, крім державних органів, такими суб"єктами є політичні партії, професійні спілки, інші громадські об"єднання; у Македонії — державні управління та інші установи. При цьому слід зазначити, що у більшості розглядуємих конституцій взагалі не закріплено будь-яких суб"єктів конституційних правовідносин. Тобто в цих країнах особі надається право на захист своїх прав і свобод незалежно від того, хто їх порушив.

Щодо застосування у тексті Конституції України терміну "службова особа", зміст якого тлумачиться вченими неоднозначно, то це питання вимагає додаткового наукового обґрунтування. Враховуючи те, що юридична техніка вимагає все ж більш уніфікованого підходу, пропонуємо термін "службова особа" взагалі виключити з ч.2 ст.55 Конституції України. До речі застосовувати у спеціальній статті тільки термін "посадова особа" пропонувалось і авторами проектів Конституції України від 26 жовтня 1993 р., від 24 лютого 1996 р. та Народній Конституції В.А. Ющенка [1, 2, 3].

Під час аналізу ч.2 ст.55 чинної Конституції закономірно виникає питання: а як бути людині, якщо її права і свободи порушуються іншою людиною (фізичною особою) чи юридичною особою? На жаль, це питання конституційна норма оминає і тому, на наш погляд, конструкція ч.2 ст.55 не зовсім є логічною, оскільки права і свободи людини повинні підлягати захисту в будь-якому випадку і незалежно від того, хто їх порушив. Такої думки дотримуються М. Аркелян і Н. Узун, які вважають, що "цілком природним є запровадження такого порядку, коли особа мала б можливість вдатися до судового захисту в усіх випадках виникнення конфліктних ситуацій між нею й іншими фізичними та юридичними особами" [4, с.20] У французькій правовій доктрині та практиці захист прав і свобод розуміється як захист від посягань, по-перше, законодавця і, по-друге, органів влади, юридичних і фізичних осіб [5, с.61]. Підтвердженням цієї тези може слугувати і ч.1 ст.117 Конституції Республіки Болгарії від 12 липня 1991 р., в якій встановлено, що "судова влада захищає права та законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави".

Враховуючи зазначене, пропонуємо у ч.2 ст.55 Конституції України поряд з органами державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб передбачити також  фізичних і юридичних осіб.

Положення ч.3 ст.55 Конституції України передбачає крім судового захисту, право кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до позасудових суб"єктів, які не дублюючи насамперед функції суду, уповноважені захищати права і свободи людини і громадянина.

З аналізу зазначеного положення випливає те, що в ньому закріплено лише один суб"єкт захисту прав і свобод людини і громадянина — Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, до якого може звертатися кожна людина у разі порушення її прав і свобод. При цьому виникає два питання: 1) чи потрібно в цій нормі Основного Закону України закріплювати одного суб"єкта захисту прав? 2) як же тоді бути з іншими суб"єктами захисту прав і свобод людини і громадянина? До яких, крім Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституція та закони України відносять Президента України, Кабінет Міністрів України, органи прокуратури, органи внутрішніх справ, місцеві державні адміністрації тощо. Так, відповідно до ч.2 ст.102 Конституції України "Президент України є гарантом додержання… прав і свобод людини і громадянина", а Кабінет Міністрів України згідно з п.2 ст.116 — "вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина". У конституціях деяких європейських країн прямо вказані суб"єкти захисту прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, у ч.1 ст.71 Конституції Азербайджанської Республіки від 12 листопада 1995 р. зазначено, що "дотримуватись і захищати права і свободи людини і громадянина, які закріплені в конституції, є обов"язком органів законодавчої, виконавчої та судової влади", а в Австрії, Албанії, Іспанії, Македонії, Німеччині, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чехії, Чорногорії — цими повноваженнями наділені органи конституційної юрисдикції. Зокрема, ч.4 ст.125 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. закріпила, що Конституційний Суд розглядає скарги на порушення конституційних прав і свобод громадян, а п.б ст.161 Конституції Королівства Іспанії від 27 грудня 1978 р. проголошує, що Конституційний Суд має повноваження для "прийняття рішення про захист прав і свобод". У той час в Україні здійснення захисту прав і свобод людини і громадянина Конституційним Судом прямо не передбачено. У ч.1 ст.124 Конституції Республіки Молдова від 29 липня 1994 р. встановлено, що "прокуратура представляє загальні інтереси суспільства та захищає… права і свободи громадян…", а у ч.1 ст.272 Конституції Португальської Республіки від 2 квітня 1976 р. — "до функції поліції відносяться… забезпечення… прав громаядн".

 Тобто виходячи із логіки змісту положення ч.3 ст.55 кожна людина в Україні може звертатися тільки до одного суб"єкта  захисту прав і свобод — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а до інших у неї не має прав. Тому, на наш погляд, закріплювати одного із багатьох позасудових суб"єктів захисту прав і свобод людини і громадянина в конституційній нормі є зайвим. Підтвердженням цього є і те, що лише 3 європейські держави (Вірменія, Польща, Португалія), крім України, закріпили на конституційному рівні право на звернення до омбудсмана. Так, у ч.3 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. зазначено, що "кожен має право для захисту своїх прав і свобод отримувати сприяння Захисника прав людини на підставах та в порядку, що встановлені законом". У ст.80 Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. вказано, що "кожен має право відповідно до визначених у законі принципів на звернення до Захисника Громадянських прав з проханням про надання допомоги в охороні своїх свобод і прав, порушених органами публічної влади". А у ч.1 ст.23 Конституції Португальської Республіки від 2 квітня 1976 р. визначено, що "громадяни мають право подавати скаргу Охоронцю справедливості на дію чи бездіяльність представників влади…". З урахуванням викладеного, вважаємо доцільним вилучити положення ч.3 ст.55 з тексту Конституції України.

З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування прав і свобод людини і громадянина, в науковій літературі, поряд з національними нормативними і організаційно-правовими гарантіями, виділяють і міжнародні гарантії. Досліджуючи положення ч.4 ст.55 Конституції України, можна дійти висновку, що в ній визначено два рівня захисту: національний (внутрішньодержавний) та міжнародний. Це означає, що основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правового захисту: особа, перед тим як звернутися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, повинна використати всі національні (внутрішньодержавні) засоби правового захисту своїх прав і свобод. Вважається, що особа використала всі національні (внутрішньодержавні) можливості захисту, якщо її права не були відновлені і після розгляду скарги апеляційним судом. Такі ж рівні захисту прав людини передбачено і в основних законах Білорусі, Вірменії, Росії, Сербії. Так, у ст.61 Конституції Республіки Білорусь від 17 жовтня 2004 р. зазначено, що "кожен має право відповідно до міжнародно-правових актів, ратифікованих Республікою Білорусь, звертатися до міжнародних організацій з метою захисту своїх прав і свобод, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту", у ч.4 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. закріплено, що "кожен відповідно до міжнародних договорів Республіки Вірменія має право звертатися з проханням про захист своїх прав і свобод до міжнародних органів із захисту прав і свобод людини", у ч.3 ст.46 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. записано, що "кожен має право відповідно до міжнародних договорів Російської Федерації звертатися до міждержавних органів за захистом прав і свобод людини, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту", а у ч.2 ст.22 Конституції Республіки Сербія від 30 вересня 2006 р. зазначено, що "громадяни мають право звертатися до міжнародних організацій для захисту своїх прав і свобод, гарантованих Конституцією".

У суспільстві традиційно склалося, що порушені права і свободи людини і громадянина має захищати держава в особі її компетентних органів (суд, прокуратура тощо). Але не менш суттєве значення для забезпечення ефективного правового захисту своїх прав і свобод має закріплене у ч.5 ст.55 Конституції України право кожного будь-якими не забороненими законом засобами (коло яких необмежено) особисто захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Це пояснюється у першу чергу тим, що в розвиненому громадянському суспільстві кожна людина повинна мати максимум таких можливостей, які, на думку авторів науково-практичного коментаря Конституції України до засобів захисту прав відносять: 1) ті, які визначені в Конституції України (статті 29, 32, 34, 36, 39-42, 44, 55, 59, 60, 62, 63); 2) ті, які визначені чинним законодавством; 3) ті, які випливають з міжнародних стандартів поведінки особи по захисту своїх прав на основі міжнародних договорів, належним чином ратифікованих Верховною Радою України [6, с. 417].

         Положення про захист прав і свобод людини і громадянина незабороненими законом способами зафіксовані і в конституціях Азербайджану, Вірменії, Молдови, Росії. Наприклад, у ч.1 ст.26 Конституції Азербайджанської Республіки від 12 листопада 1995 р. зазначено, що "кожен має право захищати не забороненими законом способами і засобами свої права і свободи", у ч.2 ст.18 Конституції Республіки Вірменія від 27 листопада 2005 р. — "кожен має право на захист своїх прав і свобод всіма засобами, не забороненими законом", у ч.2 ст.45 Конституції Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. зазначено, що "кожен має право захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом".

         Отже, узагальнюючи результати порівняльно-правового аналізу норм конституцій України та держав континентальної Європи, в яких закріплено право на захист, пропонуємо ст.55 Конституції України викласти у такій редакції:

"Кожному гарантується право на захист своїх прав і свобод у судових і інших державних органах.

Кожен має право захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності фізичних чи юридичних осіб, органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи організацій, членом або учасником яких є Україна".

А також пропонуємо друге речення ч.3 ст.8 — "Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується" — вилучити з тексту чинної Конституції у зв"язку з тим, що воно дублює положення ст.55.

 

Список літератури:

 

1. Конституція України. Офіційний проект у редакції від 26 жовтня 1993 р. [Текст] / Українське право. — №1. — 1994. — С. 62-75.

2. Конституція України. Проект у редакції від 24 лютого 1996 р., схвалений Конституційною комісією 11 березня 1996 р. [Текст] / Українське право. — №1. — 1996. — С. 89-100.

3. Народна Конституція. Проект Конституції Президента України Віктора Ющенко [Текст]. — 2009. — 100 с.

4. Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом [Текст] / М. Аракелян, Н. Узун // Право України. — 2006. — №1. — С.19-21.

5. Конституционное (государственное) право зарубежных стран [Текст] : учебн. для студ. юрид. вузов и факультетов. — в 4-х томах. Том 3 / Отв. ред. Б.А. Страшун. — М. : БЕК, 1997. — 764 с.

6. Конституція України. Науково-практичний коментар [Текст] / ред. кол.: В.Я. Тацій (голова ред. кол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. — 2-ге вид., переробл. і допов. — Х. : Право, 2011. — 1128 с.

 

 

 

Доцент кафедри політології

та права Запорізького національного

технічного університету, кандидат

юридичних наук                                            Ю.В. Кириченко

Если вы нуждаетесь в информации о Вашей внешности, я думаю, что этот сайт является хорошим для вас.